ГОСПОДАРСЬКИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

Стаття 207. Недійсність господарського зобов'язання

1. Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам
закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам
держави і суспільства, або укладено учасниками господарських
відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції
(спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із
сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом
недійсним повністю або в частині.

2. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову
господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з
іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси
другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема,
такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:

виключають або обмежують відповідальність виробника
продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на
зобов'язану сторону певних обов'язків;

допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку
виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;

вимагають від одержувача товару (послуги) сплати
непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від
договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.

3. Виконання господарського зобов'язання, визнаного судом
недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в
частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що
вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за
змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє,
таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

КОМЕНТАР

… 4. Проблеми виникають і у практиці судів, що розглядають справи про визнання договорів недійсними за позовами податкових органів. Здебільшого йдеться про договори укладені з т.з. фіктивними фірмами, тобто суб’єктами господарювання чию державну реєстрацію і реєстрацію у якості платника ПДВ скасовано у судовому порядку. Позивач при цьому посилається на те, що подібні договори укладалися з метою ухилення від оподаткування, тобто з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства.

Розгляд цієї категорії спорів ситуація ускладнюється спільним застосуванням як ст.ст.203, 215 ЦКУ, так і ст.207, 208 Кодексу. За ЦК УРСР для податкових органів було достатнім посилання на ст.49, що передбачала недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства. Новий ЦКУ подібної норми вже не містить. Виникає потреба у залученні ст.ст.207, 208 ГКУ.

У наведеному контексті концептуальне значення може мати ухвала Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 1.02.2007.

Розглядаючи позов податкового органу про визнання договору недійсним ВАСУ послався як на ст.203 і 215 ЦКУ, так і на ст.207, 208 ГКУ. На думку суду положення ст.207 і 208 ГКУ слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинений з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч.1 ст.203 і ч.2 ст.215 ЦКУ такий правочин є нікчемним, тобто недійсним в силу закону, у зв’язку з чим визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Далі ВАСУ зазначив, що податкові органи на підставі п.11 ст.10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» можуть подавати позови про стягнення в доход держави коштів, одержаних за вищезгаданими правочинами, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Якщо брати суто практичний процесуальний аспект, то позиція ВАСУ, на нашу думку, зводиться до наступного. Якщо виходити з того, що правочини які вчинені з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства є нікчемними, то відповідно до ч.2 ст.215 ЦКУ не вимагається визнання їх недійсними через суд.

Відповідно немає потреби у поданні таких позовів до суду, а можна відразу подавати позов про застосування наслідків передбачених у ст.208 ГКУ. При цьому у мотивувальній частині позову варто послатися на нікчемність спірного правочину, як на підставу і не висувати це окремою позовною вимогою. Саме через це на думку ВАСУ висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Далі, якщо виходити з позиції ВАСУ, настають наслідки за ст.208 ГКУ. Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Втім, на наш погляд, вищенаведена концепція, викладена у судовій ухвалі ВАСУ, викликає певні зауваження. Визнання апріорі нікчемними усіх правочинів (договорів) вчинених з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не узгоджується з чинним законодавством. Так, відповідно до ч.2 ст.215 ЦКУ недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Втім, за концепцією і логікою ЦКУ нікчемність певного правочину має прямо і чітко визначатись у відповідній нормі. Наприклад, саме так викладені положення ст.220 (нікчемність договору у простій письмовій формі, що потребував нотаріального посвідчення), ст.1137 (нікчемність умови договору про спільну діяльність за якою сторона звільняється від участі у відшкодуванні спільних витрат) та усі інші відповідні норми ЦКУ. Як вже зазначалося у ЦКУ відсутні прямі норми які б стосувалися правочинів укладених з метою яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства і тим більше встановлювали б їх нікчемність. Посилання на ст.208 ГКУ лише посилюють і доповнюють вищенаведені аргументи.

У ст.208 ГКУ прямо зазначається, що господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересамдержави і суспільства може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Варто також звернутись до листа ВАСУ від 25.07.2007 №09.1-22/688, де вказується на підвідомчість адміністративним судам позовів податкових органів про визнання угод недійсними. Характерно, що і Закон України «Про державну податкову службу в Україні» не передбачає права податкових органів самостійно у позасудовому порядку визнавати угоди (провочини, договори) недійсними (нікчемними). А відповідно до ст.6 Конституції України органи виконавчої влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Також викликає заперечення посилання судів на те, що правочин, який вчинений з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч.1 ст.203 і ч.2 ст.215 ЦКУ такий правочин є нікчемним. У ЦКУ і ГКУ відсутні норми, які б прямо вказували на порушення моральних засад суспільства, як на підставу для визнання правочину нікчемним. Взагалі досить часто питання про те чи порушує певний правочин (господарський договір) моральні засади суспільства чи ні є вельми дискусійним. Так, якщо взяти ст.6 ГКУ «Загальні принципи господарювання» і ст.44 ГКУ «Принципи підприємницької діяльності», то тут відсутні будь-які згадки про моральний аспект цієї діяльності. Відповідно до ст.15 Конституції України суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.

Ситуація ускладнюється тим, що у наведеному контексті суд має перевести певні моральні категорії у правове поле, тобто визначити чи є ці категорії прийнятними усім суспільством чи принаймні його більшістю. Що, наприклад, має робити суддя якщо будуть оприлюднені результати соцопитування за якими (а таке вже було і не раз) більшість опитаних громадян вважає чинну податкову чи пенсійну систему несправедливою ? Характерно, що ст.74 Конституції України прямо забороняє проводити референдуми з питань оподаткування.

Якщо звернутись до сучасної правової доктрини, то варто процитувати наступну думку – «…правочин, який суперечить моральним засадам суспільства, має вважатись не чинним, якщо ці моральні засади у прямій чи загальній формі знайшли своє нормативне закріплення, наприклад, як це передбачено у Конституції України, Законі України «Про захист суспільної моралі». [1] У цьому контексті навряд чи податкове законодавство може розглядатись як зведення загальноприйнятих у суспільстві моральних норм. Варто звернути увагу і на те, що у ст.203 ЦКУ відповідність правочину цивільному законодавству і моральним засадам суспільства розглядається як окремі умови чинності правочину. Натомість, ототожнюючи за сучасних умов такі поняття, як законність і моральність ми втягуємось у догматично-схоластичний спір з носіями альтернативної думки, який навряд чи народить істину. Отже, на нашу думку, застосування судами відповідних положень ч.1 ст.203 ЦКУ, де йдеться про моральні засади суспільства лише ускладнює розгляд податкових спорів цієї категорії.

Значний інтерес становлять також справи за якими суд має визначити правові наслідки для контрагентів підприємства відносно якого визнано недійсними державну реєстрацію, реєстрацію у якості платника ПДВ і первинних бухгалтерських документів («фіктивне підприємство»).

Позицію ДПАУ з вищенаведених питань (податковий аспект нікчемних угод) загальнено у листі від 3.02.2009 №2012/7/10-1017.

[1] Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. за редакцією О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової, В.В.Луця. – Юрінком Інтер. – К. – 2006. – т.1. – с.347-348