ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2007 року м. Київ

Вищий адміністративний суд України розглянувши у відкритому судовому засіданні




касаційну скаргу Закритого акціонерного товариства про визнання угоди недійсною та стягнення в доход держави 2 100 000,00 грн.



ВСТАНОВИВ:



Рішенням господарського суду м. Києва від 24.02.2005 р. в задоволенні позову ДПІ у Голосіївському районі м. Києва до ЗАТ та ТОВ про визнання недійсним на підставі ст.49 ЦК УРСР договору від 08.01.2003 р., укладеного між відповідачами, відмовлено з підстав недоведеності в судовому процесі факту укладення ТОВ спірного договору з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.04.2005 р. рішення суду першої інстанції скасоване, позов задоволено: визнано недійсним вказаний договір та стягнуто з ТОВ на користь ЗАТ 2 100 000,00 грн., а з ЗАТ на користь держави 2 100 000,00 грн. Висновок суду апеляційної інстанції вмотивований тим, що спірний договір від імені ТОВ укладений директором цього товариства ОСОБА_2., тоді як згідно довідки Головного управління статистики м. Києва від 24.12.2004 р. керівником вказаного підприємства є ОСОБА_1, а доказів надання відповідних повноважень Особі_2 відповідачами не надано; рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 13.10.2004р., яке вступило в законну силу, встановлено, що ОСОБА_1, який підписав статутні документи ТОВ, не мав наміру здійснювати підприємницьку діяльність через дане товариство.

В касаційній скарзі ЗАТ просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційним судом ст.ст.48, 49 ЦК УРСР, частини 5 ст.111 ЦК України, частини 7 ст.59 ГК України, ст.ст.33, 34, частини 5 ст.35 ГПК України.

Заперечуючи проти касаційної скарги, ДПІ у Голосіївському районі м. Києва просить залишити скаргу без задоволення, як необґрунтовану.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що 08.01.2003 р. між відповідачами був укладений договір, згідно умов якого ТОВ / виконавець /зобов'язувався надати ЗАТ /замовнику / послуги із здійснення маркетингових досліджень ринку збуту хлібобулочної продукції, а замовник - оплатити надані послуги.

На виконання вказаного договору відповідачі підписали акти про надання послуг від 31.01.2003 р., від 28.02.2003 р., від 31.03.2003 р. на загальну суму 2 100 000,00 грн., в тому числі ПДВ 349 999,00 грн. На ці ж суми поставки та ПДВ ТОВ видав ЗАТ податкові накладні № 63 від 31.01.2003 р., № 92 від 28.02.2003 р., № 109 від 31.03.2003 р.

Розрахунок за договором замовник здійснив на всю суму поставки векселями власної емісії, переданими згідно актів прийому-передачі векселів від 03.04.2003 р., від 30.05.2003 р., від 02.06.2003 р., від 16.06.2003 р., від 18.06.2003 р. та від 23.06.2003 р.

Вказані податкові накладні, акти, так само, як і спірний договір від імені ТОВ підписані ОСОБОЮ_2 як директором товариства.

В декларації з податку на прибуток підприємства за І квартал 2003 року, в податкових деклараціях з податку на додану вартість за січень, лютий, березень 2003 року, поданих ТОВ до ДПІ у Голосіївському районі м. Києва, вказаним товариством задекларовано валовий доход в сумі 33,1 тис. грн., валові витрати в сумі 31,1 тис. грн., податкові зобов'язання з ПДВ в сумах 0,00 грн., 12 536,00 грн. та 18 753,00 грн. відповідно за зазначені податкові звітні періоди.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним вказаного договору з підстав, передбачених ст.49 ЦК УРСР, ДПІ у Голосіївському районі м. Києва посилалась на те, що задекларовані ТОВ податкові зобов'язання значно менші тих, які в дійсності виникли у цього підприємства, податки відповідачем до бюджету не сплачені, а протиправність його діяльності встановлена рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 13.10.2004 р., що полягало в тому, що громадяни ОСОБА_3 та ОСОБА_1, вказані як засновники підприємства, не мали відношення до формування його статутного фонду та фінансово-господарської діяльності. Вказаним рішенням визнано недійсними державну реєстрацію ТОВ , свідоцтво платника ПДВ, видане цьому товариству, первинні бухгалтерські документи та податкові накладні, видані від імені товариства та підписані ОСОБА_1 як директором останнього.

Інших доводів щодо укладення ТОВ спірного договору з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, а також доказів на підтвердження таких доводів позивач не навів.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з невідповідності спірного договору ст.ст. 48, 49 ЦК УРСР. При цьому суд послався на відсутність у громадянина ОСОБА_2 повноважень на укладення спірного договору від імені ТОВ з огляду на дані довідки Головного управління статистики м. Києва щодо керівника товариства ОСОБА_1, а також на вказане рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 13.10.2004 р. та зробив висновок про помилковість висновку суду першої інстанції про недоведеність факту укладення спірного договору ТОВ з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства. Такий висновок суду апеляційної інстанції суперечить обставинам справи та принципу диспозитивності судового процесу, оскільки договір був визнаний недійсним з посиланням судом на обставину та правову норму, які не були вказані позивачем як фактична та правова підстави позову.

Відповідно до частини 1 ст.18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесені відповідні зміни.

Матеріалами справи підтверджено, що ТОВ включено до ЄДРПОУ 02.12.2002 р./а.с.158/.

Згідно ст. 49 ЦК УРСР, який втратив чинність з 1 січня 2004 року, якщо угода укладена з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, то вона є недійсною. За наявності умислу на укладення такої угоди у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.

Цивільний кодекс України, який набрав чинності 1 січня 2004 року, серед правових наслідків вчинення правочину, який порушує публічний порядок, не встановлює санкцій, аналогічних тим, які були встановлені ст. 49 ЦК УРСР.

Такі санкції за укладення угоди / вчинення господарського зобов'язання / з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, встановлені ст.208 Господарського кодексу України.

Згідно частини 1 ст.207 цього Кодексу господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції / спеціальної правосуб'єктності /, може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Положення статей 207 та 208 Господарського кодексу України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з частиною 1 ст. 203 та частиною 2 ст.215 ЦК України є нікчемним, тобто недійсним в силу закону, у зв'язку з чим визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому ст. 10 Закону України «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатись до судів з позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність.

У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

Санкції, встановлені частиною 1 ст.208 Господарського кодексу України, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків, зборів / обов'язкових платежів / однією із сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування таких санкцій необхідною умовою є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення фіктивного правочину з метою отримання права на валові витрати і податковий кредит або удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків.

Оскільки санкції, передбачені вказаною правовою нормою, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню частини 1 ст.238 Господарського кодексу України. З огляду на це, такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, встановлених ст.250 цього Кодексу.

При укладенні спірного договору 08.01.2003 р. позовна заява була подана до суду 23.11.2004 р., тобто вимога про застосування санкцій, встановлених ст.208 ГК України, була заявлена за межами граничного річного строку від вчинення правопорушення, передбаченого ст.250 цього Кодексу.

Зміст спірного договору не суперечить актам цивільного законодавства. Судом не встановлено фактів, які свідчили б про те, що зміст договору не відповідає дійсним намірам сторін і що ці наміри спрямовані на ухилення від сплати податків за фінансово-господарськими результатами виконання зазначеного договору. Не посилається на такі обставини і позивач.

Відтак висновок суду апеляційної інстанції про укладення спірного договору ТОВ з метою, що суперечить інтересам держави та суспільства, та про наявність законних підстав для стягнення з ЗАТ «Хлібозавод «Салтівський» в доход держави 2 100 000,00 грн. вартості наданих ТОВ послуг, не відповідає обставинам справи та ст.ст.207,208,250 Господарського кодексу України.

Рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до встановлених обставин справи та закону і скасоване апеляційною інстанцією помилково, а тому згідно ст.226 КАС України підлягає залишенню без змін.



Керуючись ст. ст. 220, 223, 226, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України,



УХВАЛИВ:



Касаційну скаргу Закритого акціонерного товариства задовольнити.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.04.2005р. скасувати, рішення господарського суду міста Києва від 24.02.2005 року залишити в силі.



Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути переглянута Верховним Судом України з підстав та в порядку, передбачених статтями 236-238 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ключові слова: судова практика,  ПДВ,  договір,  ГКУ, Цивільний кодекс України, ВАСУ,  відшкодування ПДВ