ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 червня 2007 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України
розглянувши справу за позовом Добропільської об’єднаної державної податкової інспекції (далі - ОДПІ) до Селянсько-фермерського господарства (далі - СФГ та ТОВ про визнання угоди недійсною,
в с т а н о в и л а:
У листопаді 2004 року ДПІ звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору від 1 вересня 2003 року № 23 про виконання сільськогосподарських робіт, укладеного між СФГ і ТОВ , на підставі статті 49 Цивільного кодексу УРСР (далі - ЦК УРСР). Також позивачем поставлено питання про стягнення в доход держави з СФГ 50 382 грн.
Рішенням Господарського суду Донецької області від 24 січня 2005 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 4 квітня 2005 року, позов задоволено.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21 грудня 2006 року зазначені судові рішення залишені без змін.
У скарзі СФГ до Верховного Суду України порушено питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування зазначених судових рішень і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування скарги СФГ посилалося на порушення норм матеріального права, неоднакове застосування судами касаційної інстанції статті 49 ЦК УРСР та постанови судів, у яких по-іншому застосовано вказану норму права.
Перевіривши за матеріалами справи доводи скаржника, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає доведеним неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 49 ЦК УРСР та доходить висновку про помилкове її застосування у цій справі.
Так, у постанові судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 14 лютого 2006 року у справі № 21-321во05, на яку посилається скаржник на обґрунтування скарги, зроблено, зокрема, висновок про те, що застосування судом при вирішенні спору публічно-правових санкцій, які були встановлені законом, чинним на час виконання угоди, але не передбачені Цивільним кодексом України (далі – ЦК України) на момент ухвалення рішення про притягнення до відповідальності, є помилковим. В задоволенні позову було відмовлено.
У справі Вищий адміністративний суд України, залишаючи без змін постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів про задоволення позову на підставі статті 49 ЦК УРСР після 1 січня 2004 року, виходив із того, що судові акти є законними.
Проте рішення суду касаційної інстанції обґрунтованим вважати не можна.
За змістом статті 49 ЦК УРСР недійсною є угода, яка укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства. Правові наслідки такої угоди залежать від наявності умислу - у обох сторін чи однієї, від виконання угоди - обома сторонами чи однією.
На момент ухвалення рішень у справі суди не мали правових підстав для застосування санкцій статті 49 ЦК УРСР.
1 січня 2004 року, згідно з пунктами 1, 2 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, ЦК УРСР від 18 липня 1963 року (1540-06) втратив чинність.
ЦК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, не передбачені такі публічно-правові санкції за укладення недійсної угоди, які були встановлені статтею 49 ЦК УРСР, а саме стягнення в доход держави одержаного однією чи обома сторонами за угодою, укладеною з метою, суперечною інтересам держави та суспільства. Згідно з статтею 228 ЦК України наслідком укладення угоди, яка порушує публічний порядок, є двостороння реституція.
За змістом частини 2 статті 5 ЦК України, цей кодекс має зворотну дію у часі у випадках, коли він пом’якшує або скасовує відповідальність особи.
Таким чином, застосування судом при вирішенні спору публічно-правових санкцій, які були встановлені законом, чинним на момент виконання угоди, але не були передбачені ЦК України на день ухвалення рішення про притягнення до відповідальності, є помилковим.
Водночас у цьому випадку, не могли бути застосовані судами і санкції за укладення угоди (вчинення господарського зобов’язання) з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, встановлені Господарським кодексом України (далі – ГК України).
Згідно з частиною 1 статті 207 цього Кодексу, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладене учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним із них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, чи відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Положення статей 207 та 208 ГК України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, порушує публічний порядок, а тому згідно з частиною 1 статті 203, частиною 2 статті 215, частиною 2 статті 228 ЦК України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому статті 10 Закону України “Про державну податкову службу в Україні від 4 грудня 1990 року № 509-ХІІ, можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.
Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. За змістом частини 1 статті 208 ГК України застосування передбачених нею санкцій можливе лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною.
Ці санкції не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування зазначених санкцій необхідна наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, учинення удаваного правочину з метою приховати ухилення від сплати податків.
Відповідно до частини 1 статті 208 ГК України передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині 1 статті 238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього Кодексу.
Послуги з вивезення буряків ТОВ надавало СФГ у 2003 році і останнє розрахувалося за них 30 жовтня 2003 року, а позов ОДПІ пред’явила 25 листопада 2004 року, отже вона пропустила строк можливого застосування судом адміністративно-господарських санкцій.
Таким чином, постанова Вищого адміністративного суду України, постанова апеляційної суду та рішення суду першої інстанції не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства і підлягають скасуванню, а в задоволенні позову має бути відмовлено.
Керуючись статтями 241 – 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України
п о с т а н о в и л а :
Скаргу Селянсько-фермерського господарства задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 21 грудня 2006 року, постанову Донецького апеляційного господарського суду від 4 квітня 2005 року та рішення Господарського суду Донецької області від 24 січня 2005 року скасувати, у задоволенні позову відмовити.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ключові слова: судова практика, відшкодування ПДВ, ВСУ, постанова, право, договір, ПДВ
|
Аналітика і практика