ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України розглянувши у порядку письмового провадження скаргу Державної податкової інспекції у м.Судаку (далі - ДПІ) про перегляд за винятковими обставинами ухвали Вищого адміністративного суду України від 3 травня 2006 року у справі за позовом ДПІ до Приватного підприємства “К” та Приватного підприємства “А” про визнання недійсним договору та стягнення 109 930 936,68 грн.,

в с т а н о в и л а :

У жовтні 2004 року ДПІ звернулась до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу № 3.08 від 4 серпня 2003 року, укладеного між Приватним підприємством “А” та Приватним підприємством “К”, посилаючись на те, що даний договір укладений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Також позивачем було поставлено питання про стягнення з Приватного підприємства “К” у доход держави 109 930 936,68 грн.

У ході розгляду справи позивачем були уточнені позовні вимоги та, окрім вищенаведених, заявлено вимогу про стягнення у доход держави 109 930 936,68 грн. з Приватного підприємства “А”.

Приватне підприємство “К” проти позову заперечувало, посилаючись на те, що спірний договір відповідає чинному законодавству, та на відсутність у діях відповідачів мети, яка б суперечила інтересам держави і суспільства.

Рішенням Господарського суду АР Крим від 24 січня – 1 лютого 2005 року, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 5 квітня 2005 року, у позові відмовлено.

що на час здійснення оспорюваної угоди Приватне підприємство “А” було зареєстроване в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, мало свідоцтво платника податку на додану вартість, а визнання у судовому порядку недійсними з моменту реєстрації установчих документів підприємства, його свідоцтва платника податку на додану вартість не є підставою для визнання вчинених ним з іншими суб’єктами господарювання юридично значимих дій недійсними, оскільки його контрагент за договором може нести відповідальність лише за наявності вини.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 3 травня 2006 року зазначені судові рішення залишені без змін з тих же підстав.

У скарзі ДПІ до Верховного Суду України поставлено питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування вищенаведених судових рішень і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. В обґрунтування скарги зроблено посилання на порушення норм матеріального права, неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права та наведено постанову касаційного суду, в якій по-іншому застосована одна і та ж норма права.

Скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову ДПІ, суди обґрунтовано виходили з того, що саме по собі визнання у судовому порядку недійсними установчих документів Приватного підприємства “А”, його свідоцтва платника податку на додану вартість не є підставою для визнання спірного договору таким, що укладений з метою суперечною інтересам держави та суспільства.

Відповідно до ч.1 ст. 18 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців”, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Судами встановлено, що на момент укладення спірного договору Приватне підприємство “А” перебувало в Єдиному державному реєстрі, мало свідоцтво платника податку на додану вартість. Особа, яка виступила засновником, не заперечувала факту заснування підприємства на своє ім’я.

У відповідності до вимог ст. 49 Цивільного кодексу УРСР, який втратив чинність з 1 січня 2004 року, якщо угода укладена з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, то вона є недійсною.

При наявності умислу на укладення такої угоди у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.

Цивільний кодекс України, який набрав чинність 1 січня 2004 року, серед правових наслідків вчинення правочину, який порушує публічний порядок, не встановлює санкцій аналогічних тим, які були встановлені ст. 49 Цивільного кодексу УРСР.

Разом з тим, такі санкції за укладення угоди (вчинення господарського зобов’язання) з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, встановлені Господарським кодексом України.

Згідно з ч.1 ст.207 Господарського кодексу України, який набрав чинність з 1 січня 2004 року, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Положення статей 207 та 208 Господарського кодексу України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом з тим, за змістом ч.1 ст.208 ГК України застосування цих санкцій можливе лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною.

Санкції, встановлені ч.1 ст.208 цього Кодексу, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування санкцій, передбачених ч.1 ст.208 Кодексу, необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків.

Частиною 1 ст. 208 ГК України передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає нормі ст.41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки санкції, передбачені цією частиною, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню ч.1 ст.238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених ст.250 ГК України.

Враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, висновок судів про недоведеність податковою інспекцією того, що спірний договір укладений з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, зроблений з дотриманням вимог чинного законодавства.

Керуючись статтями 241 - 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні скарги Державної податкової інспекції у м.Судаку відмовити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 3 травня 2006 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого п. 2 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Ключові слова: судова практика, відшкодування ПДВ, ВСУ, постанова, ПДВ, договір, реєстр, Цивільний кодекс України, ГКУ